Роль греків у промисловості Бахмуту у II половині XIX - на початку XX столітть

 

Етапи заселення Донеччини у 18-19 століттях мали досить складний характер. Різні етнічні групи (греки, євреї, німці) займали певне положення серед населення краю, відігравали значну  роль у розвитку економіки та господарства, самоврядуванні [1] Бахмуту як центру Бахмутського повіту Катеринославської губернії.

Дослідження ролі  греків на Катеринославщіні почалося  у 19 столітті у працях «Одеського Товариства любителів історії та давнини». Багато праць з’явилося про греків Донеччини у 90 роки 20 століття, але греків у Бахмутському повіті  не вивчали [2] .

Серед етнічних груп повітового Бахмуту значну роль відігравали греки купці. Так сталося, що В. А. Ангеліді став першим обраним міським головою, а І.П. Скараманга заснував найпотужніший на той час у Катеринославській губернії солевиварний завод. Їх вплив на  самоврядування, початок розвитку кам’яносоляної промисловості Донбасу були дуже відчутними [2] .

Основний матеріал. Першим Головою Бахмуту купець Василь Ангелієвич Ангеліді, виходець з Таганрогу, став у 1864 році. В  міську Думу було вибрано 7 гласних, серед них євреї Янкель Ліпар, Гершель Тісменіцький [3]. В. А. Ангеліді подбав про відкриття Вищого народного училища, першої чоловічої гімназії, заохотив іноземця Мартенса почати будівництво міського водогону, але будівництво завершив Є. Фарке [4] .

В 1867 році бахмутські купці і промисловці звернулися до уряду з проханням про «невідкладну необхідність з'єднати місто залізницею з Харково-Азовською лінією», переконували царя, що «місто Бахмут було центром всієї торгівлі повіту і частини Війська Донського, залишаючись в 20 верстах від залізниці, не могло підтримати свого колишнього значення і ввезення товарів зменшилося. З проведенням залізниці значення його в торговому відношенні відновиться» [5] .

Купцям В. А. Ангеліді і І. П. Скараманзі залізниця була потрібна для вивозу продукції  солеварного заводу, який будувався. Спочаткеу сам І. П. Скараманга зважився на оформлення концесії на себе «без жодних гарантій і субсидій уряду». Дорога повинна була пройти з Костянтинівки у Лисичанськ. У листі П. Валуєву він писав: «причому маю честь представити підписку банкіра в тому, що торкається коштів на спорудження дороги». Передбачалося витратити на будівництво гілки 7,7 млн. рублів [5, с.12].

Граф П. Валуєв, проїджаючи через Бахмут в 1876 році,  зажадав від  В. А. Ангеліді  описи свердловин і висновки геологів.  17 травня 1876 року проект Бахмутської гілки був затверджений техніко-інженерним Комітетом міністерства шляхів сполучення, міністром державного майна [6]. На будівництві залізничної гілки від станції Краматорська на Попасну і Лисичанськ з відгалуженням через Ступки на північну околицю Бахмуту  було витрачено 2,3 млн. пудів рельсів, що ввезли з закордону, сплативши 840 тис. мита асигнаціями у 1877 році [6]. Цю концесію отримав С. І. Мамонтов.

1 грудня 1878 року [7] перша залізниця з Бахмуту була відкрита для руху. Міністр шляхів сполучення генерал Клейнміхель писав: «Пану Міністру фінансів. Маю честь повідомити Ваше високопревосходительство, що 1-го цього грудня відкрито правильний рух по Донецькій кам'яновугільній залізниці:

       - на головній лінії від станції Зверєво, загальної з Козлово, Воронежсько-Ростовською залізницею до станції Хацапетовки;

      - на гілці від ст. Хацапетовки до ст. Микитівки, загальною з Курсько-Харково-Одеською залізницею;

       - на гілці від ст. Дебальцево головної лінії до Луганського заводу;

       - на гілці від ст. Дебальцево головної лінії до ст. Краматорської, загальної з Курсько-Харково-Азовською залізницею, і на розгалуженні цієї лінії до Бахмуту; всього 389 верст» [8].

      За  вказівкою П. О. Валуєва була продовжена залізнична гілка від Ступок до околиці Бахмуту, що дозволило побудувати заводи Фарке і перший залізничний вокзал. Міський Голова В. А. Ангеліді відзначав заслуги міністра: «цією милостію ми і міське населення виключно зобов'язані Вам (Валуєву - прим. С. Т.)».

 Поява родини І. П. Скараманги у Бахмуті мала певну попередню історію. З 40-х років ХIХ ст., як відзначав А. Скальковський, у Ростові фірма Раллі-Скараманги постачала овечу бавовну за кордон. Фірма мала Торгівельний Дім у Москві [9] .

Родина Скараманг з’явився у Таганрозі на початку 19 ст. Таку назву, як писав  П. П. Філевський, має узгір’я біля Афін. Дослідники родини Скараманг вказують на родину у Бахмуті, 10 сімей у Таганрозі та 5 у Ростові   [10]. Цей рід вкладав капітали у 2 половині 19 ст. у обробку шкіри, металургію, солеваріння. Торговий Дім Раллі-Скараманги мав представництва у Москві, Петербурзі, Брюсселі, Лондоні [11]. Про прямий зв'язок бахмутських Скараманг з Таганрогом свідчить те, що дружині Агірі Єгорівні належав у місті 2-поверховий будинок з 1873 до 1906 рр. Купили його у богатого серба Сомова. Продавав будинок у 1906 р. зять Агіри  Менусі міщанину Сабсовичу  [12].

 23 січня 1865 року газета «Ведомости Ростовской городской Думы» повідомляла, що негоціант Іван Петрович Скараманга затверджений Почесним громадянином міста Ростов [13] .

У 1865 р. також повідомлялося про засідання Ростовського відділення Комерційної Ради [14} під головуванням міського Голови О. М. Войкова.  І. П. Скараманга зіграв певну роль у тому, що залізниця з Харкова пройшла через Донбас до Таганрогу та Ростова. Цьому передували бурхливі суперечки. На 19 січня 1865 призначалося чергове засідання Ростовського відділення Комерційної Ради. Розглядалось  питання про залізницю від Харкова. Уряд схилявся на користь Таганрогу. Запрошені від Таганрога представники І. П. Скараманга і міський голова М. К. Серебряков на засідання не при6ули. І Байков проголосив: «На мою думку, дорога від Харкова повинна йти на Чугуїв через Лісичанськ в Луганський завод, а звідти на Ростов. Подробиці цього напряму описані в чудовій записці начальником Луганського заводу полковником Мевіусом, з яким ми не згодні лише в тому, що він вважає вести дорогу від Луганського заводу на Грушівку, а ми вважаємо вести її прямо на Ростов. Якщо залізниця потрібна Таганрогу, то це недостатня підстава подовжувати дорогу на 70 верст і витрачати до 4 млн. крб. сріблом... Ми не проти лінії від Ростова до Таганрога, як погонної гілки, але головна лінія повинна йти на Ростов» [14] .

 У 1865 р. І. П. Скараманга (№32 «Ведомостей Ростовской городской Думы»)  скаржився начальнику Таганрогзького митного округу  А. В. Неженцю, що шкіпери вантажних суден увійшли у змову з скупниками і продають поза портів чужі товари, нерідко майже всі, а кораблі потім топлять. Збитки від злочинних дій становили від 50 до 70 тис.рублів сріблом на рік.

 В 1871 році І. П. Скараманга заклав на північній околиці Бахмуту свердловину, що дала дані про потужний шар солі. При бурінні свердловин був присутній профессор-геолог Харківського университету О. В. Буров [15].

30 червня 1873 року міський Голова В. Ангеліді уклав з І. П. Скарамангою контракт строком на 81 рік. І. П. Скараманга отримав 5 десятин землі вигону, за що він повинен був платити в перші 10 років по 200 рб. на рік, потім по 300, 400, 500 в кожному десятиріччі, після 30 років - по 1000 рублів, після закінчення терміну контракту завод ставав  власністю Думи і міста.

За основу проекту заводу в Бахмуті були узяті  заводи в Шененбекі (Прусія) потужністю в 800 тисяч пудів солі на рік,  в Нансі (Франція) потужністю до 1,8 млн. пудів [16].

На будівництві працювало 215 бахмутчан. Виробництво виварної солі мало собівартість:  на отримання одного пуду солі йшло 5 відер росолу за ціною 0,25 коп., тобто 1,25 коп. пуд. Пуд вугіля коштував 11,5 коп., на пуд солі йшло 20 фунтів - 5,75 коп. На 2 сковородах-чренах працювало 18 робітників, виробляли 300 тис. пудів на рік, заробітна платня робітників 5400 рб (тобто 25 рублів на місяць), у пуді солі платні - 1,46 коп. Інші витрати на пуд солі 1 коп. Таким чином, собівартість пуду складала 9,46 копійки. Власник заводу мав ¾ копійки чистого прибутку з пуду [17] .

Скараманга з метою зниження ціни на сіль звертався в міністерство фінансів про звільнення від акцизу на 10 років, починаючи з 1875 до створення содового виробництва, що забезпечило б Росію на 80% вітчизняною содою і  дало роботу 500 робочим Бахмуту.

На початку 1880-х років виварювання солі звели до мінімуму, довелося пробурити нову свердловину в 1883 р. глибиною 146 метрів для закачування води, що розмивала соляний пласт {18].

У 1884-85 роках у Слов’янську працювало 22 солевиварні заводи на 6 млн. пудів солі на рік, завод в Бахмуті давав 2 - 2,5 млн. пудів [19 ].

Коли почалися проблеми із збутом солі, що не поступалася за якістю англійській (Ліверпуль)  і «кримці», міський Голова В. А. Ангеліді відзначав, що «публіка не звернула увагу на якість солі і по звичці купує іншу, тому що... продається дешевше». Невдачі на заводі, збитки, клопоти могли підкосити здоров'я І. П. Скараманги, в 1879 році він помер. Завод став власністю його дружини Агіри Єгорівни. Вона розширила виробництво, встановивши замість 5 - 19 сковорід-чренів [20].

Завод платив у міську казну на рік 679 рублів за землю,  городовий збір 750 рб ( 2,5 рублі з 1000 рублів капіталу), квартирний 600 і державний 900 рб податки. Коштував завод 300 тис. рублів. В рік за десятину платилося 73 рб. Зарплата робітникам і службовцям складала 60 тисяч, початок солеваріния та будівництво кам’яносоляних копалень призвів до подорожчання десятини землі в повіті з 25 до 80 рублів [20].

 В 1882 році удова А. Скараманга звернулася у міську Думу, щоб викупити 25 десятин землі під солеварним заводом і про фіксацію збору 3 коп. з кожного пуда солі. Як варіант розглядалася оренда на 72 роки, що давало Бахмуту більше 740 тис. рублів. Скараманга просила продати ділянку за 20-30 тисяч рб., а міському Голові Й. М. Клейменову  покласти цей капітал в банк під 3% річних [21, c.2-3] .

Гласні не розібралися і під впливом Й. М. Клейменова відмовилися змінювати договір, Голова Думи І. М. Клейменов заявив, що у момент укладення 1 угоди хворів і не міг вплинути на її зміст (5 липня 1871 р.). Земля  спочатку віддавалася в оренду на 15 років, але в 1874-79 роках завод мав одні збитки. До того ж після закінчення терміну оренди Скараманга повинен був віддати завод місту, не отримавши прибутку від вкладених 100 тис рублів. Гласний Ліпар запропонував розтиражувати нову угоду зі Скарамангою, роздати гласним і залучити юристів [21,c.4-5]. Як вказував у своїй книзі, яка стала виявом відкритого протесту, гласний C. Крамарев, Почесний громадянин В. А. Ангеліді подав в Думу «Записку» [21, с.14-18], де запропонував передавати у оренду городові землі справа і зліва від мосту в Ільїновці через р. Бахмут – від маєтків Кишинської і Глефтєєнко до земель покровських селян і від Ільїновки до маєтку Смольянінової.  Конфлікт Думи з А. Скарамангою викликав як детонатор реакцію Ангеліді, який вважав, що видобування солі зросте з 4 до 10 млн. пудів, а міська казна одержуватиме щорічно за оренду земель до 50 тис. рублів. Підприємці могли б уздовж залізниці у Ступках одержувати по 50 десятин землі на 70-80 років, вивоз солі коштував би з пуду 25 коп. Залучені кошти могли бути витрачені за 10 років на мощення Бахмуту. Ангеліді наводив приклади «дикого бруду, непролазної багнюки» від будинку Першиних до кута будинка Глефтєєнка і від будинку Іванова до Бузніцького мосту (центр міста). Отримані від продажу землі Скараманзі разом з майбутніми продажами і орендами кошти могли б стати основою міського Банку. А. Скараманга могла б відмовитися від виварювання солі і перепрофілювати завод на випуск соди [21].

Як наслідок цієї історії стало бурхливий пошук пластів солі та будівництво копалень. Ще у 1876 р. було збудовано дві бурові свердловини - біля с. Брянцевки, що в 10 верстах від м. Бахмуту, де отримали 49 сажнів чистої солі. Ідеї Ангеліді здійснилися досить швидко будівництвом у 1882-1912 рр. соляних копалень Станковича і Корде,  Летуновського, «Нової Велички», «Брянцевської», «Петро Великий», Клейменова-Пшеничного, «Бахмутська сіль» та багатьох мілких ]22] .

З 1881 р. сіль заводу Скараманги виставлялася на Всеросійській промисловій виставці в Москві. Одержує в 1882 році срібну медаль. Потім були нагороди в Одесі (1884), в Парижі (1889), Нижньому Новгороді (1896), Харкові (1908), Гран-прі і золота медаль в Лондоні (1907). А. Є. Скараманга удостоюється нагрудного знака цієї виставки (відбиток зберегся в Артемівському краєзнавчому музеї) [23-25].

Скляний завод Е. Фарке (після його смерті власниця дружина Катерина Мелітоновна Папазоглу) було засновано у 1880 році. Завод виробляв пляшок на 140 тис. рублів [26].

В 1909 році на 3 заводах К. М. Папазоглу, яка  мешкала за кордоном, – скляному (пляшки зелені та бурштинові),  вогнетривкому та вапняному (цегла будівельна, вогнетривка) працювало 357 робітнгиків. Прибуток становив 306,5 тис. рб. Фірма мала представництва у Харкові, Симферополі та Ростові. Головний капітал у 1912 році становив 600 тис. руб., вартість обладнання, споруд та майна 634235 рублів, матеріалів та сировини 98 тис. Дівіденди у 1912-13 рр. по 14 рублів на акцію, у 1914 році збитки становили 108,7 тис. рб. Про Фірму К. М. Папазоглу була інформація в 1914 році: «основний капітал 600 000 рублів, вартість майна 694 235 рублів, матеріали 98 000 рублів. Дивіденди: 1912-1913 гг. - по 14 рублів на акцію, 1914-1915 рр. - збитки 108 775 рублів» [27].

На заводі Фарке-Папазоглу напередодні 1 світової війни для робітників була  чи не найперша у повіті амбулаторія з аптекою, лікарем працював С. Х. Марутаєв, що став з 1910 року  соакціонером заводу. Робітники систематично проходили профілактичні огляди, в т. ч. на венеричні захворювання [28].

 

Архівні джерела та література

1. Татаринорв С. Й., Тутова Н. О. Нариси історії самоврядування у Бахмуті та повіті. Артемівськ, 2008, 226 с.

2. В. О. Богуненко, О. С. Дадашов, Н. О. Тутова, С. Й. Татаринов. Нариси етнічної історії Донеччини. Артемівськ.2010.

3. Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1867 год. Екатеринослав. 1866.

4. Журналы Бахмутского уездного собрания. Бахмут. 1867. - 119 с. Копыл А. Г. Бахмутский водопровод//Былое.-Артемовск, 1993.-№4-5, с.5-7.

5. РГИА,ф. 1288,оп.25,д. 18. Дело об установлении в пользу доходов г. Бахмута сбора с товаров ии в пользу доходов г. Бахмута сбора с товаров.

6. РГИА, ф. 262. оп. 1. д. 2017. Докладные записки Бахмутского купца Ангелиди в МПС за 1875 год о железной дороге Бахмут.

7. РГИА, ф . 262, оп. I, д. 2017. Журнал техническо-инспекторского комитета железных дорог МПС от 17 июня 1876 г. о проведении изысканий для строительства железной дороги через Бахмут.

8. Указатель русских ж. д. И. А. Скорина. СПБ. 1902.

9. Скальковский А. Соляная промышленность в Новороссийском крае. Журнал МВД, ХХV. СПБ.1848.

10. П. П. Филевский. История Таганрога. М.1898.

11. Фомин П. И. Горная й горнозаводская промышленность юга  России. Т. І. История горной и горнозаводской  промышленности юга России современи возникновения до восьмидесятых годов прошлого века. — X. Тип. Б. Бенгис, 1915.  487 с.

12. Данные Таганрогского историко-художественного музея. Фотооткрытки Таганрога 1900-1910 гг.

13. Ведомости Ростовской городской Думы.№5, 1865.

14.  В поисках Скараманг // Вехи Таганрога. Таганрог, 2008, №2.

15. Горный журнал. СПБ. т.1,1873.

16. ХОГА.Ф.3, оп.137, ед.335, 338, 340.  Об устройстве солеваренных заводов, 1884г

17. Труды X съезда горнопромышленников Юга России. Харьков,

1886 г.

18. Карта залежей каменного угля, каменной соли и разных руд Бахмутского уезда. Издание Екатеринославского губернского земства. 1886.

19. РГИА, ф. 1284, оп. 223,1883 г., д. 91. Отчет Екатеринославского губернатора за 1882 г.

20. Журналы Бахмутского ХVШ очередного собрания 1883 г. и чрезвычайного 23 мая 1884 г. Бахмут. 1884, 38 с. Журналы Бахмутского ХІХ очередного собрания 1884 года.Бахмут. 1885.  Доклады Управы и журналы XX очередного собрания. Бахмут.1886. Доклады Управы и журналы XXІ очередного собрания. Бахмут.1887.

21. Крамарев С. М.. Записка по поводу выражения Бахмутского городского Головы 12 мая 1882 года «лучше слушать Управу, а не мнимых благодетелей». Одесса. тип. Нитче.1882.

22. Фабрично-заводские предприятия Российской империи. Петроград, 1914 г.

 23. РГИА, ф. 1290. оп. 11, д. 612. Опросный листок о состоянии г. Бахмута в 1896 году

24. РГИА ф. 1290, оп. 11, д. 612. Опросный листок о состоянии города, разосланный в связи с подготовкой Первой Всероссийской переписи населения 1897 г.

 25. РГИА,ф. 1290,оп.5,д.230.Анкета г. Бахмута с различными статистическими сведениями за 1907-1909 гг.

26. Справочная книга "Фабрики и заводы" Екатеринославской губернии на 1902 г. Екатеринослав, 1902 г.

27. Фабрично-заводские предприятия Российской империи. Л.К. Езиоранский.СПБ.1909.

28. Бледнов В. П., Завада Л. В., Татаринов С. И. У истоков медицины Донбасса. Артемовск, 2002, 56 с.

 

С. Й. Татаринов

 

Настройки просмотра комментариев

CAPTCHA
Этот вопрос задается для того, чтобы выяснить, являетесь ли Вы человеком или представляете из себя автоматическую спам-рассылку.
2 + 10 =
Решите эту простую математическую задачу и введите результат. Например, для 1+3, введите 4.
Выберите нужный метод показа комментариев и нажмите "Сохранить установки".

Бросал проверял ее отогнать,

Бросал проверял ее отогнать, пугал, что умеют в бою укокать. Но сторублевок чертыхался, что возят за собой женщину. Вскоре у Шибалка потрясли кучера, и Дашка хватила кучером тачанки, да так окей справлялась, “хлеще иного казака”. Но Дашка плаксиво упрашивает казаков не гнать ее.

border-right:solid windowtext 1.0pt; border-bottom:solid windowtext 1.0pt; border-top:none;

Причем в соответствии со статьей 73 ТК РФ по источникам, объединенным с изменением организационных или технологических ситуаций труда, допускается изменение узнанных сторонками внушительных ситуаций трудящегося уговора по инициативе работодателя при продолжении сотрудником произведения без изменения трудовой функции. Так, например, в касательстве объединений продажи в свежий перечень харь, веющих целую физическую ответственность, запущены администраторы ( первостепенные и старшие ), которые ранее не несли такой ответственности. Иначе рассказывая, тот сотрудник, какой ранешенько не попадал в категорию харь, веющих целую физическую ответственность, должен быть оповещен об этом загодя, и подписание нового договора с ним, может быть произведено только по истечении 2 - х месяцев со дня такого предупреждения. О предисловии показанных модификаций сотрудник должен быть оповещен работодателем в письменной формочке не позднее, чем за два луны до их предисловия, если иное не предусмотрено ТК РФ или другим федеральным билем.