Зейтуна

 

Зейтуна (Ягельская Екатерина Юрьевна) родилась в 1982 г. В городе Артемовске Донецкой области. Имею два высших образования, по специальностям экономист-менеджер и преподаватель английского и украинского языков и литературы.

Кандидат экономических наук.

Член межрегионального союза писателей Украины. Печаталась в периодике. Неоднократный лауреат фестивалей авторской песни, а также литературных конкурсов.

 

Искать в интернете

http://poezia.org/ru/personnels/123

Поэзия: 

Емігрант

 

У пеклі знов сезон дощів: сек’юриті здійма тривогу.

Я ледве встигла занести усі думки до свого блогу.

Вони набрякли під дощем, але втечуть до вікон раю.

Подивляться, хто в небесах усі ці хмари колихає.

Якщо мене не змиє вниз у те страшне дев’яте коло,

Я винних все-таки знайду і припиню це водне поло.

Для когось пекло – це хаос, хтось зливи тут не помічає.

Та це – система, механізм, який багато означає.

Калюжами пішла душа. Думки не повернулись з раю.

Все хлюпає, тече кудись. І знов начальство викликає.

Мабуть, догана, хай їм грець! Подамся я на заробітки.

В раю і сухо, і тепло. Відпустка надається влітку.

Робота – знай собі – пиши оті закони й постанови.

До раю черги – ні душі. Ніхто не слухає промови

Про те, що коїв на землі. Зарплата – пачками «капусти».

В раю породжують гріхи від заздрості і до розпусти…

Іду, маскуюся як слід. Під капелюшком сірі роги.

Слизька підлога, наче лід, чорти б її… та ні, вже Боги…

                                                          

                                                                      

                    * * *

Я загорнуся в мантію дощу,

Блакитно-сірого, холодного, чужого.

І об дорогу краплі розтрощу

Хай не на смерть, але до ледь живого

Вогкого подиху ображених доріг…

 

Мені вже легше. Похлинувся грім.

І краплі теплим подихом зігріті.

І дощ вщухає, начебто, а втім,

Схилися дощем побиті квіти.

Замріяно вдивляюся у дощ…

 

Я в розпачі до нитки промочу

Все, що ув’язнює мої дитячі мрії.

Я і сама водою потечу

За обрій у дитинство… та сивіє,

Кульгаючи, скалічена вода…

 

 

                        * * *

Диявольська година – друга ночі.

Едемські яблука запахли серед лісу.

І очерет, як хитрий змій, шепоче:

«Якщо є Бог – то хай іде до бісу».

 

Диявольська година – друга ночі.

Солодкі губи – соковитість раю.

І сяйво від обручок неохоче

Летить на землю, падає й вмирає.

 

Диявольська година – друга ночі.

А вранці бізнес, черга на заправці,

І від нестачі сну прикриті очі,

Дружина, чоловік… але то вранці…

 

           * * *

Відсуваючи чорну каву,

Я в його зазирну обличчя.

І порядний він, і ласкавий,

Та ніщо у житті не вічне.

 

Роздивляюсь червоний килим,

Бо не знаю, де діти очі.

Він і був, і лишиться милим,

Та не знаю, чи він захоче.

 

Символічно впаде пелюстка.

Хтось промовить останнє слово.

Я залишу у нього хустку.

Передбачено… випадково…

 

         

Хвилина істини і дві хвилини раю

 

Сьогодні мала партію у покер

Із демоном з червоними очима…

 

Дихнув вогнем. Намацав ксиву «брокер»

І крила склав за чорними плечима.

Моя душа сховалася у п’яти.

Та не хвилюйся, мила, не програю.

Шматок дитинства в спогади зім’яти,

Аби на мить посмакувати раю…

Натомість істина прилипла поміж пальців.

Ворушиться й не хоче відчепитись.

І бачу світ, що серед диких танців

Понад зусилля прагне народитись.

Він дихає вогнем брутальних сварок,

Він їсть людей і п’є вино ігристе,

Через страшне гарчання іномарок

Тінь від веселки падає на місто.

Поналетіла клята «коза ностра».

Видіння зникло у зелених вітах,

І кожна гілка, наче лезо, гостра,

Але в барвистих, дивовижних квітах.

Торкнуся їх – здригнуся від уколу.

Хвилина істини відтінками заграє.

І я отямлюся і озирнусь довкола:

Кінець вже був, а ми – початок Раю.

                  

                          * * *

Мороз жовтневий зачепивсь за скроні.

Сховавши сніг під чорним капелюхом,

Зібрати б ніжно листя у долоні,

Не залишати лютим завірюхам.

 

Зелене листя, вдарене морозом,

Ще ледве диха й стогне під ногами.

І пам’ять, наче кошик із рогозу,

Наповнена… й заметена снігами.

 

Горіх складе свою красу під ноги,

Дріадин сум на яблунях та грушах.  

І боляче ступити на дорогу,

Бо йшла по листю, а здалось… по душах.

 

 

             * * *

Растеклись растаявшие воды.

Начался весенний выпендрёж.

Я бреду под натисками моды:

Где болезнь, где бренд – не разберешь.

 

Проплывает улицей «Армани»,

Из Одессы, правда, но крутой.

Орифлейм и Мальборо дурманят,

Отравляя мух над головой.

 

Гордо чешет надпись «Я от Гуччи»,

Юбку и на ощупь не найти.

Словом, у кого диагноз круче,

Креатив сшибает на пути.

 

И пока бодрил весенний ветер,

Оживляя почки и цветы,

В общем-то, никто и не заметил

Выцветшей душевной красоты.

               * * *

                        I

Человек, уходящий в прошлое,

Оставляет свои грехи.

Забирает с собой хорошее:

Вдохновенье, любовь, стихи.

Он бредет по вечерней улице,

Уплывающей тихо в сны,

И о чем-то забытом хмурится,

И дороги ему тесны.

Тихо пепел ночной над городом –

Опускается на дома.

И повеет из сердца холодом,

И душа побредет сама,

Без свечей, без вина, без ужина,

В полумраке, где нет людей,

В непогоду, совсем простужена,

Без надежды и без идей.

Где-то окна горят заманчиво,

У кого-то в тарелке суп…

Только ветер лизнет обманчиво,

Вытирая слезинки с губ.

А при случае волком вцепится,

Расцарапает в кровь лицо,

И по темным проулкам мечется –

Подворотня, забор, крыльцо…

Но встречают замки амбарные,

За дверями скрывая свет,

И смеются над ним, коварные:

Настоящему места нет!

 

                        II

Человек, уходящий в прошлое,

Оставляя свои грехи,

Ты оставил мне все хорошее:

Вдохновенье, любовь, стихи.

Не жалеешь о том, что брошено,

Как вода утечет с небес.

Настоящее в град раскрошено –

Видно, небо попутал бес.

В небеса, бурьяном поросшие,

Ты грехами идешь звеня.

Оставляя здесь все хорошее,

Ты забыл взять с собой меня.

 

                      * * *

Почти поспели вишни… без тебя.

Им абсолютно все равно, что ты не дома.

Не плачут, об утратах не скорбят

И кажутся дождем в раскатах грома,

Окрашенным в такой нелепый цвет.

Повисли каплями, чтоб угодить природе.

А мы ведь с ними жили столько лет

И были счастливы и беззаботны вроде.

 

И вдруг сегодня – черт их подери –

Они на зло вот так предательски поспели,

Хоть ты не дома… Только как ни ври,

Чужие завтраки, чужие сны в постели

Не смогут заменить тот аромат,

Какой весной тебе дарили НАШИ вишни…

И снова гром… а вот и дождь… и град!..

И бьются ягоды о землю еле слышно…

 

 

                    * * *

Моросит… лихорадит осень.

Покрываются рябью лужи.

Потемнело… а только восемь.

Свитер теплый и шарфик туже.

Отсырела в столе бумага.

Поржавела в кармане скрепка.

Пробирается в душу влага.

Не спасает ни зонт, ни кепка.

Ты уставший снимаешь галстук,

Раздраженно сжимая ворот.

У природы сегодня насморк –

Даже ей не на пользу холод.

 

Ни платка, ни лимона к чаю.

Мне бы кофточку, хоть на плечи.

Грустно ржавый листок качаю.

Время тянется, но не лечит.

Как не жаль, мы с тобой стареем.

Я – твоя золотая осень.

Все, казалось, еще успеем…

А действительно – только ж восемь!..

 

Пусть октябрь, пусть листва линяет,

Что года понимают в моде?

Нас с тобой это не меняет.

Витамины больной погоде!

Я последний листок не трону

И на смерть налагаю вето –

Пусть растет до раскатов грома,

Ну а там, в перспективе – лето!