Замковой Валентин Поликарпович

Той, без якого Бахмут неповний 

Ех, Полікарпович, Полікарпович, скільки я не узнав від тебе, скільки питань задав би зараз...

Ну, по-переше чому тебе турнули з Полтавського університету і ти 20-річним хлопчиною приїхав у 1930-му році на Донбас, де вже в ці роки ховалися від репресій зі всієї України, бо це період «згортання НЕПу, впровадження надзвичайних заходів, примусових хлібозаготівель, розкуркулення, примусової колективізації, голодоморів»? Ясна річ, що ти не був «парень городской», ти з глубинки з села Біляки Кобелікського району, де, до речі, діяв повстанський рух проти більшовіків аж до 30-х років.

По-друге розкажи про Василя Гайворонського. Про Розстріляне Відродження Бахмутчини (українську редакцію «Забоя»): вбитого сталінщіною Григорія Баглюка, репресованого Фелікса Ковалевського ти дуже ретельно написав у «Артемівському літературному цеху», а ось про Василя, якого ти чудово знав,  ні. Скоріше, тому, що навіть у Незалежній Україні був обережний, бо ж Гайворонський, окрім сталінських репресій, ще й встиг співпрацювати з німецькою окупаційною владою (друкував проукраїнські статті у костянтинівський газеті «Відбудова»). А в тебе по цьому ж досвід – ти там теж друкувався! Так знай, Полікарпович, завдяки патріотам-бахмутянам  у Бахмуті тепер є вулиця Василя Гайворонського! Зараз «премо» на встановлення пам’ятної дошки на будівлі «Забою», де відмітимо про знищення у 1933 році комуністами «Забою» українського.  

Ну і, ясна річ, багато питань про період твого найбільшого чиновнічого зліту керування освітою Бахмутського району у 1942-1943 роках.

Про патріарха бахмутського краєзнавства достатньо інформації в Вікіпедії (https://uk.wikipedia.org/wiki/Замковий_Валентин_Полікарпович) та в інших джерелах.

 

Ось що про нього розповідає ще одна видатна людина нашого краю, друг Замкового Василь Терещенко (https://uk.wikipedia.org/wiki/Терещенко_Василь_Тимофійович):   

«Замковий Валентин Полікарпович (1911-2003) відомий краєзнавець, активний діяч географічного товариства СРСР і України, популяризатор творчості письменників Донеччини. Досліджував історію художньо-публіцистичного журналу «Забой» (нині «Донбас»). Автор роману «Український хліб» (1959), унікального видання «Артемівський літературний цех» – своєрідної енциклопедії літературного життя Бахмута (Артемівська) протягом XIX і ХХ ст.

цех

Нагороджений медаллю «Партизану Великої Вітчизняної війни» за діяльність  у партизанськомуо підпіллі в місті Артемівську (Донеччина) і Орденом Вітчизняної війни. У роки фашистської окупації В. П. Замковий разом з іншими патріотами, ризикуючи життям, багато зробив для швидшого визволення рідного краю. Чудова пам'ять, гнучкий розум і вміння спілкуватись з різними верстами населення допомогли йому за короткий час знайти молодих однодумців в селах Артемівського району. Разом з керівником Артемівського підпілля Олександрою Колпаковою, директор школи В. П. Замковий забезпечив сотні сільських вчителів роботою, врятувавши їх для майбутнього навчально-виховного процесу. Валентин Полікарпович жодного разу не пропустив з'їзди географічного товариства – сім республіканських (з 1986) і дев'ять Всесоюзних (з 1970 р.). Як науковий консультант виступав у видавництві  «Радянська школа» (Київ) і «Донбас» (Донецьк). Залучали Замкового і до співпраці як провідного географа...»

А це про Полікарповича розповідає наша совість дослідник українського руху на Донеччині Сашко Добровольский, який почав воювати за Україну задовго до цієї війни з Росією:

«Мені теж багато чого хотілося б запитати у Замкового. Наприклад, чому він, голова районного відділу освіти при німцях, після звільнення Донеччини, не сів разом з таким же керівником, але міської освіти Бахмуту Поповим? Йому дали 25 років тюрми і він практично зразу помер. По документах немає свідчень, що Замковий когось видавав німцям, чи, навпаки, після 1943 року НКВС здавав, хто співпрацював з німцями. Як це зробив, наприклад, бургомистр Костянтинівці, який потім ще й став кандидатом наук!

Якщо Замковий просто виконував завдання і став партизаном, то чому його немає в списках агентури, яку залишила на окупованих територіях радянська влада? Ці списки є у Слов`янську, його там немає. Ось Олександра Ковпакова там є під агентурною кличкою “Активістка”. Таємниця...

Але чому Гайворонський, який просто працював секретарем редакції “Відбудова” був проклятий, родина гоніма, а Замковий отримав всі пільги? Як він так зміг? Бо є такі приклади, що люди працювали на німців, але багато чого зробили, як і Замковий видавали довідки, щоб людей не угоняли у Німеччину, влаштовували їх на роботу, але їм всім давали по 20 років тюрми! Їх всіх згноїли у Сибіру! Це неймовірно! Мені незрозуміле. 

Але тоді, під час той окупації, у людей було два варіанти – співпраця чи смерть. А як повела наша влада під час окупації рашистами у 2014-му році? Їх всіх треба садити. Але не садять, бо чекають, щоб коли сучасне керівництво країни домовиться з Росією, передати їм і нашу частину Донеччини. Але ті, що сидять і чекають цього, повинні знати, що самі ж росіяне їх і прикончать. Як це зробили з колишнім підполковником СБУ у відставці у Донецьку, який визнав та аплодував ДНР. Так що не чекайте подяк від росіян, “Москва сльозам не вірить”! Вона хоче вашої кровушки. А Замковий просто пішов на певну угоду з радянською владою, ти самим купив собі життя. Але що там було насправді – ми вже ніколи не узнаємо. Всі наклепи на Замкового, чи героїзація, це “зі світу Галактики”, фактів немає... Так, зараз не ті часи, немає репресій, тому у нас під ногами купа сепарській шушери».

Зараз Сашко готується презентувати свою чергову «бомбу»   книгу «Від УНР до ОУН: український рух на Донеччині 1917-1959 роки» на 440 сторінок. Отут вперше буде відкрита діяльність радянської агентури після 2-ї світової війни, яку потім було задіяне у розробці Василя Стуса та інших патріотів. Це середовище тих, хто готується до місцевих виборів та повернення 2014 року...  

Щодо Валентина Полікарповича, то додам, що вважав і вважаю його патріархом бахмутського краєзнавства та своїм особистим другом.

Він у 1990 році не роздумуючи підписав листа за повернення Артемівську його справжнього ім’я Бахмут, приймав участь у кампанії за це під час референдуму у 1991 році та завжди нас підтримував, коли повертали старі назви вулиць, робили фільми «Бахмут, який ми загубили» та інше.

Моя пошана Палікарповичу в цьому, останньому та єдиному про нього відео-фільмі-прощанні:

https://www.youtube.com/watch?v=Nn2Z_rnBwZ8&feature=share www.youtube.com/watch?v=Nn2Z_rnBwZ8&feature=share

Володимир Березін