Перейти к основному содержанию

Ковальская Наталия

Наталія Ковальськачлен літературного об’єднання «Забой» (м. Горлівка) з 2006 р., з 2018 – член Національної спілки письменників України. 

Має публікації в багатьох  газетах, журналах, альманахах України та зарубіжжя. Автор поетичних збірок: «Акварель» (2009 р.), «Осенний дом» (2010 р.), «Горобина» (2012 р.), «Світло осені» (2014 р.), «Ляльковий бунт (2018 р.). Працює в Горлівському інституті іноземних мов (м. Бахмут).

 

 

 

 

 

 

 

 

ЯКБИ Я ТІЛЬКИ ВМІЛА МАЛЮВАТИ

Якби я тільки вміла малювати –

Намалювала б мрії та думки,

А спогади тяжкії, навпаки,

Зафарбувала, щоб і не згадати.

 

На першому малюнку був би дім:

Така собі сільська біленька хата.

Із димаря у вись клубився б дим –

Якби я тільки вміла малювати.

 

На другому намалювала б сад.

А в тім саду – і яблука, і сливи,

Бурштиновий, як осінь, виноград –

Аж світиться під сонцем після зливи.

 

А далі – малювала б темну ніч.

Що колір чорний – то мені байдуже.

Ти розумієш, ось у чому річ:

Зірки на ньому яскравіші, друже!

 

Намалювала б вірші і казки,

Що дарували щедро батько й мати,

Свою любов до сина та дочки –

Якби я тільки вміла малювати.

 

                                  

МАТЕРИНСЬКА ЛЮБОВ

 

Щедра ніч без вагань

            небосхил прикрашає зірками.

Скільки ж їх! Та ще й місяць!

            Аж яблука видно в саду,

що ростуть біля хати

            моєї старенької мами,

до якої я зараз

вузькою стежиною йду.

 

Знаю, пізно, та йду –

перероблено хатнії справи –

щоб волосся мого

знов торкнулась долонька легка.

Залишаю сучасність

із запахом модної кави.

Повертаюсь в дитинство,

де мама наллє молока…

 

І мене, у якої

вже діти дорослі й онуки

починають ходити

і перші казати слова,

все підтримують мами

старенької добрії руки,

материнська любов

береже та завжди зігріва.

 

 

ДОНЕЦЬКИЙ СТЕП

 

Донецький степ! Він схожий на рушник:

Яскравий, чистий, з заходу до сходу

Розстелений. І червень ще не встиг

Спалити степ безжально.

                                               І природа

Красується під небом голубим,

Вплітаючи ромашки в трави-коси.

І п’янко озивається полин

До бджіл, що облітають медоноси.

 

Цей степ співає – гарно, від душі,

Збираючи у пісню різні звуки:

Он – жайворон. Он – дзвоники, хрущі…

Ти тільки слухай. Тільки серцем слухай!

 

І доки сонця жар не спалить степ,

І сивиною пил стежки не вкриє –

Хай степ цвіте! О, як же він цвіте!

Так тільки той, хто душу має, вміє!

 

                             

КОД

 

Вам важливо?! То розділіть!

Відокремлюйте давніх пращурів!

Марна справа, бо взагалі

я від того не стану кращою.

 

Хай пульсує міцним вином

кров монголів, естонців, еллінів,

хто всім серцем любив Дніпро,

мерз в Сибіру, чи йшов пустелею…

 

Не дробіть генетичний код

на народи і колір з мовами!

Я – єдиний, як світ, народ.

Мова рідна – із колискової.

 

І нащадкам своїм, дасть Бог,

не ділити та відокремлювать,

а робити назустріч крок

і любити всім серцем землю я

 

накажу і навчу. Бо кров,

що з’єдналась в мені коханнями,

є основою із основ

з краплі першої до останньої…

 

 

ЗІРКИ

 

Живеш на землі. Та мариш лише зірками.

Ти знаєш сузір’я:  багато-багато назв.

Ти кажеш, що світло на Землю іде роками,

Ні, навіть, віками. Далеко вони від нас.

 

Дивуєшся: «Як зірки не любити?! Боже!»

Чому не люблю я? Для мене – звичайна річ.

Хоча… Із тобою я їх роздивлятись можу

Сьогодні і завтра, і кожну-прекожну ніч.

 

І слухати шепіт. І карбувати в пам’ять:

«Червона, блакитна… Яскраві вони які!»

Ти знаєш про кожну. Ти мариш всіма зірками.

У мене ж єдина –   що любить оті зірки.

 

 

ЛЮБОВ

 

У кожного своя і неповторна:

Крилата - підіймає до небес,

Або, як кат, прокручує крізь жорна,

Щоб ти помер і більше не воскрес

 

Любов – кричати, грюкати дверима,

Неначе світ вже навпіл розколовсь…

І пробачати… І шукати рими

До цього незрівняного «любов».

 

  

ТРЕБА ЖИТИ!

 

Не здавайся - ще не час, коханий!

Біль жени! Діагнозів не знай,

бо тілесні і душевні рани

залікує сонячна весна.

 

Придивись! То квітень стелить трави

там, де січень розкидав сніги.

Та під сонця променем ласкавим

все цвіте й співає навкруги.

 

Так не можна! Цю красу лишити?!

Не писати вірші та пісні?!

Треба жити! Чуєш?! Треба жити,

вчити і підказувать мені,

 

сперечатись (бо така уперта!),

і здаватись (бо завжди права!),

і шукати у безмежжі серця

почуття й несказані слова…

 

 

 *  *  * 

Збігає серпень. І вже торить шлях

У пам'ять літо.

І листя, наче сотні жовтих плям,

Теплом налитих,

Стікає з тихим сумом у траву.

Ховає вітер

Від холодів мелодію живу

В осінніх квітах.

 

А небеса… Які ж то небеса?! –

Краса безкрила.

Мовчання тінь безжально нависа

Над світом білим.

Ще місяць-два – у віхолу пірнуть

Сади і хати.

Найважче – знов повірити в весну

Й птахів чекати.

 

 

*  *  * 

Я не вірю в кохання на відстані –  досвід гіркий.

Обіцянок не треба – їх викраде гамір вокзалу.

Ти не ліпший, не гірший за інших – ти саме такий,

Саме той, що потрібен, що скрізь і невпинно шукала!

 

Це сьогодні, а може, ще кілька зажурених днів

Буде важко без мене. І пошта розквітне листами.

Так, ти любиш, коханий! Бо голос би так не тремтів,

Ти не пив би очима мене, не тримав би руками…

 

Щогодини, щомиті, по краплі, немов та вода,

Буду я утікати з думок і настане той ранок,

Коли душу твою залікує веснянка руда,

Пригорнувшись до серця. І я непотрібною стану.

 

                       

ЯБЛУКА

 

Привезіть мені яблук червоних, як захід палкий,

коли сонце вже знає про завтрашній вітер нестримний.

Я про це пам’ятатиму довгі прийдешні роки:

у щасливі, а може в роки, що самотні і зимні.

 

Я поставлю дарунок в кімнаті. І в ранішній час

прокидатимусь, знаючи точно, що яблуко кожне

Ви зривали для мене. І жодна з минулих образ

не спливе в моїй пам’яті. Множити горе не можна!

 

Аромат запашних надзвичайно солодких плодів

збереже кожна річ. І я знаю, щоб Вас запросити

розмальовує сонце червоним намиста садів.

Привезіть мені яблук! Я буду Вас рада зустріти.

 

 

ПОГОДНІ ДИВА

 

Січень на дворі. А плюс чотирнадцять!

Дивна погода якась, чудернацька –

помилка, мабуть, зими.

 

Сумно стоять на балконі санчата –

зась їм сьогодні виходити з хати!

Сніжні зійшли килими.

 

Тане фортеця, що діти зліпили.

Хоче сховатись від сонця щосили

баба смішна снігова.

 

Плачуть бурульки. І сонця проміння

ніби струмками пускає коріння

в землю.

                                   Погодні дива

зникнуть, я знаю. Іще хуртовини

все фарбуватимуть в колір єдиний.

Світ заблукає у снах.

 

Тільки в душі проростає надія

паростком добрим. І серце радіє,

що незабаром – весна.

 

_______________________________________________________________________________

 

АБРИКОС

 

Прохожий, я прошу, не уходи!

Остановись! И воздух нежно-сладкий

Вдохни! А я в ладонь твою украдкой

Вложу янтарный абрикос.

                                                           Дожди

Частичку солнца, что в ветвях созрела,

Омыли не один десяток раз.

Попробуй абрикос вот этот спелый

И ты поймешь, насколько щедр Донбасс!

 

Корнями, проникая вглубь земли,

И согреваясь тем, подземным солнцем,

Что теплым черным золотом зовется,

Деревья в небо синее вросли.

 

И, набираясь воли и души

Земли родной, плоды  тугие  спели.

Попробуй абрикос и не спеши

Пропасть в привычной жизненной метели.

 

Почтительно и тихо будут падать

К ногам плоды – подарок мой живой.

С улыбкой забери себе домой

Пригоршню солнц, одетых в желтый бархат.

                                  

 

КЛЮЧ

 

Есть счастье в том, чтоб, проводив, встречать,

перестрадав века часов до встречи,

молясь, чтоб день летел, а вечер

не проходил.

И, растеряв печаль

свою,

взлетая по ступеням,

звонить в звонок, совсем забыв про ключ,

и обнимать того, кого люблю,

соединяя в цепь сплошную звенья,

разорванные глупо, второпях,

гордыне потакая бессердечной…

 

Ты мудр, что ключ оставил у себя.

Я – что ждала тебя всю эту вечность,

не поменяв замка.

 

 

ЧАЕПИТИЕ

 

Вечер. В созвездья закручены звезд вереницы.

Надо ложиться. Но мощный манящий магнит

снова в руках – телефон – не журавль, но синица.

Мне не до сна: очень  надо тебе позвонить!

 

Я наливаю две чашки зеленого чая.

Чёрт с ней со скромностью! Сердце велит говорить.

«Чай на столе. Улыбаешься? Знаешь… скучаю.

Веришь – я счастлива  тем, что могу позвонить».

 

И, находясь: я – во Львове, а ты  – на Камчатке,

будем чаевничать.   Чувства несмелого нить,

не прерываясь, дрожит ожиданием сладким,

эхом вернется: «Я рад, что могу позвонить.

 

Нет! Я не рад. Я безумно, до одури счастлив!

Глупо. Прости! Нарушаю запрет не любить…»

Львов просыпается. Вот уже звёзды погасли.

Счастье – так просто: чтоб было кому позвонить.

                                  

 

ОСЕННИЙ ДОМ

 

В доме моем – тишина.

                        Время застыло.

Помню, когда-то весна

                        в доме гостила.

Мир наполнялся теплом

                        и ароматом

Яблонь цветущих. Был дом

                        счастьем богатый.

Душу пленял соловей.

                        Запах акаций!

Что же пьянило сильней?

                        Не разобраться!

 

Гость новый в доме моем –

                        щедрое лето.

Рвали с любимым вдвоем

                        яблоки с веток.

С бархата неба к ногам

                        звезды срывались…

Кто же принес первый нам

                        отзвук печали?

 

Льется холодным дождем

                        в волосы проседь.

Спрос невелик на жилье

                        с видом на осень.

 

                                

ОСЕНЬ

 

Какая осень! Ах, какая осень!

Неправда, дни её не сочтены!

Всю прелесть растеряв многоголосий,

она полна звенящей тишины.

 

Речь не идёт о тихом умираньи:

сгорая в жгучем пламени рябин,

она творит и требует признанья,

вложив всю душу в красочность картин.

 

И, может быть, в реалии картины,

забыв о том, что век давно не тот,

с улыбкой нежной дама в платье длинном,

как в сад вишнёвый, медленно войдёт.

 

 

 

БАРАШЕК

 

Там, где небо выше и светлей,

Где в лугах полным-полно ромашек,

Друг старинных липовых аллей,

Родина, которой нет милей,

В яблочных садах стоит Барашек.

 

Кто-то, вероятно, пошутил,

Окрестив поселок так беспечно.

В Мухин пруд, примерив зелень ив,

Торопилась, про покой забыв,

Чистая стремительная речка.

 

Нет дождей – и без боязни вброд

Речку перейду и спрячусь в парке,

Наблюдая, как олень ведет

Стадо,

пить упавший небосвод,

Ледяной, и в летний полдень жаркий.

 

Прост секрет селенья и реки.

Знаю я и вам его открою:

Гладь реки кудрявят родники,

Как барашки, быстры и легки,

Наполняя мир живой водою.

 

 

ПАМЯТЬ

 

В пыльной шкатулке старой – метрики, письма, фото.

Время вручает спешно памяти давней скарб.

С тёмных потертых снимков смотрит забытый кто-то.

Взгляд  под волнистым чубом, точно как мой, лукав.

 

Дед  молодой, весёлый, в белой косоворотке

смотрит на мир беззлобно, зная, что жизнь – не мёд.

А на последнем фото – форма, медаль, пилотка.

Датою обозначен третий военный год.

 

Дедовы письма с фронта стянуты лентой красной.

Их берегла супруга, дети и вот сейчас

время – мудрец известный – выбрало не напрасно

тех, за кого погиб он, ропщущих нынче нас.

 

 

ЗАГОВОРЕННЫЙ

 

В дом похоронка приходила трижды.

Но вопреки известьям из огня

мой дед писал: «Покуда не увижу,

как пал Рейхстаг – не хоронить меня!»

 

Раненья – да! Одно другого краше!

Но жив. На поле боя. Вновь  в строю.

Он дрался за страну большую нашу

и за семью любимую свою.

 

«Заговорённый, – молвили соседи, –

убитый трижды – трижды воскресал!»

И деда шаг в бою был путь к Победе,

и берегли героя небеса...

 

Ни разу после Сталинградской битвы

в дом почтальон известий не принёс.

Слова прощальной дедовой молитвы

вросли в стволы расстрелянных берёз.

 

 

ПИСЬМО ДОМОЙ

 

В глубокий тыл несётся эшелон.

В нём кровь и боль спелёнаты бинтами.

Солдат сестричке, сдавливая стон,

письмо шептал бескровными губами.

 

«Не верь, родная, слухам! Вот я –  жив,

хоть нас война просеяла сквозь сито.

Немало земляков моих лежит

в полях, где наливалось солнцем жито.

 

А слухи, как чума, дошли сюда:

что полсела спалили полицаи...

А я не верил слухам никогда.

Не верю! И тебя не потеряю.

 

Да чёрт бы с нею, с этою войной!

Мне б только знать, что ты судьбой хранима.

Ты рядом будь, родимая, со мной

и сбереги от смерти дочь и сына...»

 

Ныряя в бред, солдат шептал: «Я сам…

Повремени, и я отстрою хату...»

И плакали от горя небеса:

ведь у письма нет больше адресата.

 

 

*  *  *

Какой суровый все-таки мороз!

Сидеть бы у горячей печки дома!

Но выхожу. А на пороге – пес

Кудлатый, черный, масти незнакомой.

 

«Ну почему приблуды все ко мне?!

За пару лет вот этот будет пятым», -

Мой монолог в морозной тишине

Был остановлен просто грустным взглядом.

 

В нем было все: отчаянье и боль,

Собачья, все простившая покорность,

Согласная принять исход любой:

Спасительный приют мой или черствость.

 

Сдаюсь: «Входи, бродяга, поскорей!

Не обессудь, но в доме нынче людно».

Вот если б знать: какая из дверей

Откроется, когда нам будет трудно!

 

 

СВЯТКИ

 

Праздник. Святки. Ночь чудесна!

Превратился свод небесный

В сказочный шатер.

Тишина вокруг такая!

Ангел, нас оберегая,

Крылья распростер.

 

Мир в плену январской стужи.

Миллиарды дивных кружев

Соткала зима.

Молодой, кристально чистый

Месяц светом серебристым

Осветил дома.

 

Хоть мороз крещенский хваткий –

Стали вновь слышны колядки,

Разговоры, смех…

И как встарь гадает кто-то,

И бросает за ворота

Сапожок на снег.

 

                       

*  *  * 

 

Гонит ветер шальной

Белый снег за стеной.

Все исчезло в метельном кружении.

Для кого-то – беда.

Для меня холода

Да метель, да пурга – во спасение.

 

Знаю: короток срок –

Ты шагнешь за порог

Лишь уляжется марево снежное.

А пока ты – в плену.

И опять не уснуть.

Время зимнее – самое нежное.